Історія с. Вільхове | Офіційний сайт Благовіщенської районної ради Кіровоградської області
 
 

Історія с. Вільхове

 

УРЯДОВІ РЕСУРСИ:
Верховна Рада України

Сайт Кабінету Міністрів України

Президенський кадровий резерв

ОБЛАСТНІ РЕСУРСИ:
Кіровоградська обласна рада

Кіровоградська обласна державна адміністрація

РАЙОННІ РЕСУРСИ:

Благовіщенська районна державна адміністрація

Погода
Благовіщенська районна рада
м. Благовіщенське, вул. Героїв України 72
тел:2-29-66, тел/факс:2-22-60
e-mail: rayonaradaul@ukr.net

У безмежнім степу загубилось,
Ніби зернятко, рідне село.
Грозовії над ним прокотились,
А воно все живе, як жило.
Село моє у вербах і тополях,
У вечорових трелях солов’я,
Одквітувала у твоєму полі,
Одколосилась юна моя доля,
Тут вечір мій і пристань тут моя.

Коли і звідки почалося моє село? «Історія міст і сіл Кіровоградської області» відносить його до XIX століття. Очевидно, її автори опиралися на якісь писемні джерела. Та мені завжди не давала спокою дивна і дзвінка назва північної частини села — Ґардова, яку виводили і від граду (опади), і від гряде, але ж і малій дитині зрозуміло, що в такий спосіб можна пояснити походження якого завгодно слова, хоч би й Москви — від моськи.

Наука ж тим часом доводить, що місцеві географічні назви річ дуже консервативна. І якби колись була Градово, то так би вона і залишилась. Швидше незрозуміла Ґардова змінилась :би в зрозумілу Градову, але не навпаки.
Ось чому для мене, наголошую — для мене, було абсолютним відкриттям і поясненням усіх непорозумінь, коли прочитав, що південніше від нас, на річці Південний Буг, стояло козацьке укріплення Гард, а паланка Запорізької Січі тут називалась Буго-Гардівською.

Пригадую добре відомий і вам факт, що козацькі зимівники будувались за межами Січі, і лінія Гард — Ґардова стала для мене ясною і незаперечною. Переконаний, що якщо десь і є писемні свідчення, то вони підтвердять мою правоту, а поки що це — тільки моє припущен-ня, яке ґрунтується на консерватизмі топонімів.

З усього цього виходить, що початок села треба відносити щонайближче на кінець XVII століття, коли ще існували Січ і Гард. Та й значна частина нинішньої території району звалась не як, а — Вільхівський маєток П отецьких.

Від Ґардової до південних околиць, так званого Свердлова (колись тут був колгосп його імені), село простяглось на цілих 10 кілометрів обабіч лівої притоки Південного Бугу річки Синиці, на берегах якої росли і ростуть тисячі хлоп’ят, телят і гусенят кількох десятків сіл Він-ницької, Черкаської і моєї — Кіровоградської областей.

«Ой ти річко-невеличко, кучеряві береги…» На таких річках-невеличках зросла чи не половина України. Біжить річка селом, наповнює водою три ставки, а колись ще й крутила колеса кількох млинів.

Один із них — у Ґардовій, будували три Петра — Бажатарник, Фарина і Яремчук. А біля млина — вільхи, які, можливо, й дали назву селу. Петрів уже нема. Це сумно, але природно. А от чому нема млинів і вільх — хто зна…

А ще моя річка була надзвичайно мальовничою через кам’янисто-скелястий лівий берег: місцями скелі були казково-великими, дві з них, наприклад, як гігантські квасолини, схилялись над річкою, а з іншого берега до них тягнулись дві тополі, ледь-ледь вищі від скель.

До північної частини села притулився ліс, що зветься Чаплоузький, а чому — хто скаже? Архіви чи попалено, чи десь лежать, як непотріб,  серед документів Потоцьких… Чекає моє село, як і більшість сіл України, свого історика, якщо не Геродота, то хоча б геродотика. Чи діждеться?

Тому й не пропоную вам історію. Просто пройдіться зі мною вулицями села і послухайте, коли ласка, мої…

РОЗМОВИ З МАМОЮ

Певно, для кожного з нас значна частка сучасної історії розкривається через конкретні біографії тих, хто поряд із нами. Для мене історія мого села XX століття — в маминому житті, бо все воно у неї — від першої світової до становлення суверенної України — пройшло тут-таки, у Вільховому. І всі етапи його існування — руйнації, відбудови, нові згубні реформи — були етапами маминого життя, та й хіба тільки її? То — доля України.

Тифозний 1918-й забрав її батька, Саву Михайловича Дубенчука, і в «нову еру» вона вступала вже напівсиротою.
Таким чином, моя бабуся Уляна Гнатівна, в дівоцтві Шарандак, залишилася з трьома дорослими дітьми «на порі» та чотирирічною донькою. Звідала всіх «радощів» того буремного часу, які всі її односельці.

Про Жовтневу революцію дізналась вона на 48-му році життя, тож, хоч і була абсолютною ровесницею Леніна, ідеї його не сприйняла. Стягувалась на посаг двом старшим дочкам і самостійне господарство синові, з усіма перестраждала і громадянську війну, і голод, і хвороби. Каторжно працювала на своїх десятинах землі — аж тут 1929 рік з ідеєю поголовної колективізації.

Скільки разів я чув все це від мами! Ніби сам там був. І не вірити цим розповідям у мене нема ані найменших підстав.
– Мамо, а чого ж ви одразу не пішли в колгосп?
– Чи ти чудний? Мама, твоя бабуся, вік звікувала по-іншому. А я — дівчук п’ятнадцятирічний Що я там тямила. Приходять до хати:
– Бабо Оляно! Прийшли вас у колгосп записувати! Йдете чи ні?
– Хіба я знаю, діти… Що ж воно хоч таке? Може, хай хто другий, а мені воно вже нащо? Старші подружені, а нам з Гань- кою і того, що є, вистачить. Якось я й боюся…
– Значить, проти?! Заодно з куркулями? Глядіть, бо й вас розкуркулимо!
– Ой, не смішіть і не сердьте мене! Я ж вдова. У мене, ондо, сирота. Ледве старшим стягнулась, щоб подружити. В обійсті ні хвоста, крім собачого… Ну, беріть… Он-о лавки голі, бо рядна дівкам віддала. Чи скриню спорохнявілу. Або рушники зі стін знімайте.
– Не дуже, не дуже, бабо! А в скрині — що?
Відкрили. Там пара сувоїв домотканого полотна, пара ряден.
І єдина коштовна річ: велика яскрава квітчаста хустка — квіти по червоному полю (у нас у селі такі хустки іноді звали «терновими»). І забрали хустку. «Розкуркулили»! А ввечері до сільського клубу у тій хустці прийшла жінка одного з активістів…

За все свої гірке і многотрудне життя вона так і не спромоглась на велику тернову хустку. Як і десятки її ровесниць у моєму селі.

Але колгосп організувався. І не один. Пішла в нього й бабуся. У багатьох-таки була віра, що гуртом батька добре бити. І так же гарно розповідали про перспективи. ! наводили приклади,’ як уже добре там, де раніше почали разом землю обробляти. А головне — техніку ж дали! Це тобі не шкапа!
Були ентузіасти, був ентузіазм, була й радість від того, що ніхто не може мене змусити наймитувати — я ж такий, як і всі, захищений державою. До освіти схиляють, щоб не темним жив. На сцену запрошують: живи цікаво.

А далі… Не дай Боже нікому того далі… У тридцять другому, як вимели ж у нас весь хліб… Страшний сон чи страшний суд… Я вже й не вірю, що то було. Десь мама в полі була без мене, а мені ж 18, а я ж їстоньки! Ой, як це страшно і тяжко! Полізла на горище, замела його, перевіяла. Знайшла ложку пшениці і 18 квасолин! Як я ж його наварила, як я ж наїлася! Я ж такою ситою, либонь, і не була вже. Ще ж і мамі трошки лишила. А тут кажуть, що у Москві не голодують. Якось я тими поїздами — і це ж нікуди із села за 18 років не виходила -— добралась до Каломни (так мама по-московськи називала Коломну). То там півроку якось перебилась. Набідувалась! Але ж хоч так тяжко не голодувала. А вже напровесні 1933-го і там не можу бути, бо за маму ж душа зболілась. Як я вже добиралась… А з Умані — то 50 кілометрів пішки, в драних, але модельних туфельках по талому снігу і бездоріжжю. А дома мама уже лежать, і через дорогу вся сім’я вимерла, і поперед нас, і через дві хати позад нас…

- Мамо! То це ж, виходить, більше, ніж загинуло у війну?

- А ти що, не знав?

Не знав. Не задумувався. А хто ж мені про це й казав? і тільки, коли мати вже була за крок від смерті, в 1997 році, коли втрачала, часом, розсудок, і якось о третій годині ночі молодим і дужим голосом заспівала: «То не ветер ветку клонит», хоч перед цим лежала практично нерухома від безсилля, я з усією жахливою ясністю зрозумів, чим були для неї ті роки, бо історію пісні чув, принаймні, два десятки разів. А вона така.

Через дорогу від хати, де жила мама в 1933 році, уже помирала з голоду остання з сім’ї жінка. Вона лежала опухла посеред хати, зігріта травневим сонечком, але до всього байдужа, а в день смерті заспівала: «То не ветер ветку клонит». Це й бачила моя тоді 19-річна мама. Яке ж потрясіння вона пережила, як же глибоко і беззагойно була вражена її юна душа, коли саме це видіння прийшло до неї за три дні до її власної кончини!

…Бабуся Уляна дочекалась осені, хліба, але вже вижити не змогла, хоч мала всього 63 роки. А мама зійшлася з таким же 19-річним круглим з чотирьох років сиротою — і з’явилась нова сім’я. Без усяких весіль. І це — теж типове явище для мого села тих часів.

Працювали в колгоспі. До 1932 року закінчили лікнеп. Славили Сталіна, бо так треба бупо. Та й й вірили, що він таки святий, що то вороги людям лихо роблять. Але ж якось і чудувались, коли чули про деяких ворогів, бо щось вони не такі й вороги (в селі репресованих були одиниці). Займалися в гуртках художньої самодіяльності. Батько опанував духовий інструмент. Син народився. Хліб уродив. Тільки жити. А тут — війна.

Важким котком прокотилась вона по моїй землі і людських долях. Іноді бентежусь, що для теперішньої молоді вона — не трагедія, не біда, перепущена через серце, не зойк знівеченої душі, а просто сторінка історії. Що ж, час — дуже цікава категорія. Добре, що він лікує.

Після війни розповідала мама:
– Піднімали колгосп. Без чоловіків, без техніки, без насіння, без тягла. Самі, як худоба. Дуже всі плакали в селі, як почули про Перемогу, бо зійшлись докупи радість велика і журба не менша. Почали трохи чоловіки вертатись. А тут недорід 46 року. А в 47-му ти народився…
– Але таки недорід, мамо? Бо про цю голодовку теж чомусь розказують і оглядаються, як і про ту.
– Навчили, синок, нас оглядатись. І ти не дуже пащекуй. Знати — знай. Та при собі май. Справді недорід. Тільки ж не скрізь! Але кому ми там треба були? Ну й державі-таки здавали. Правда, цей раз попід хати не ходили хліб шукати, та й де б йому взятися? Не було нам надії ні на кого. Дякувати, живі лишилися. Бо не всім і таке щастя.

Щастя… Чи ви його бачили, мамо? Як мільйони ваших сільських ровесниць…

Володимир ЯРЕМЧУК