Історія с.Лозувате

 

УРЯДОВІ РЕСУРСИ:
Верховна Рада України

Сайт Кабінету Міністрів України

Президенський кадровий резерв

ОБЛАСТНІ РЕСУРСИ:
Кіровоградська обласна рада

Кіровоградська обласна державна адміністрація

РАЙОННІ РЕСУРСИ:

Благовіщенська районна державна адміністрація

Погода
Благовіщенська районна рада
м. Благовіщенське, вул. Героїв України 72
тел:2-29-66, тел/факс:2-22-60
e-mail: rayonaradaul@ukr.net

У праці„Труды Подольського епархиального историко – статистического комитету” (Випуск I X), є запис , що село Лозувата засноване переселенцями із України, Молдови і Польщі в середині XVIII століття, це втікачі від кріпосної залежності. Виходячи з того, в яких роках заселялось Північне Причорномор’я і в яких роках засновані інші села Ульяновського району було встановлено, що село Лозувата засноване приблизно в 1752 р.
Першим переселенцем був Дмитро, що поселився недалеко від річки, береги якої заросли лозою, звідси Лозувата. с.Лозувата розташоване на Правобережній Україні, в Західній частині Кіровоградської області , на Південній частині Ульяновського району, на річці Нетеці (притока Південного Бугу ) в зоні лісостепу. Назва річки походить від того, що вона тиха і спокійна, бере початок із джерел, і ніби не тече. Весною вона рідко виходила із своїх берегів.
З кожним роком село збільшувалось. Молдавські поселення були на південь, українські – на північ. В 1820 році село Лозувата входило до Подільської губернії, належало панам Потоцьким. До 1822 року було одне село Лозувата, а в 1822 році було збудоване на пустопорожній землі невеличке поселення, яке назвали Дельфинівкою, в честь дружини графа Потоцького Дельфіни.
В 1861 році скасоване кріпосне право. Всі землі Потоцького перейшли в „удельное відомство”. У 1877 році удельное відомство” землі с.Лозувата та с. Дельфинівки віддали селянам в оренду.
Перша церква в Лозуватій була закладена в 1767 році деканом Чечельницьким і Данилом Мокрицьким. В 1867 році був побудований новий дерев’яний храм на кам’яній основі.
У 1898 році було побудоване перше приміщення школи. З 1920 року до 1926 року в с.Лозувата була початкова школа. З 1926 р. до 1934 р. була загальнообов’язкова семирічна школа. З 1934 року до наших днів – десятирічка. До війни було випущено із школи 63 особи.

І ось війна.
У село Лозувата фашисти вступили 3 серпня 1941 року, а звільнене було в ніч з 12 по 13 березня 1944 року. У Великій Вітчизняній війні брало участь 630 осіб. Загинуло на полях битв 286 осіб. 224 особи нагороджені орденами і медалями. В 1941 році жителі с.Лозувата та с.Дельфинівки взяли активну участь в евакуації цінного майна , худоби в тилові райони. Приймали активну участь в будівництві оборонних споруд по річці Південний Біг, носили туди снаряди.
03 серпня 1941 року в село вдерлися фашистські загарбники. Окупанти зразу жорстоко поставились до населення. В селі була повішена фашистами дівчина розвідниця , ім’я та прізвище якої залишалось невідоме, але односельчани назвали її Зоєю.

Невідома героїня. Наша «Зоя».
В селі знаходиться захоронення невідомої дівчини – радистки. ЇЇ називали Зоєю ( на честь відомої Космодем’янської). Хоча деякі стверджують, що її звали Тетяною. В серпні 1941 року вона передавала розвідувальні данні з території нашого села. Була схоплена німецькою розвідкою. За свідченнями очевидців, її жорстоко катували, а потім повісили в долині на дереві. Перша спроба страти була невдалою, оскільки мотузка не витримала та обірвалася. Друга спроба назавжди забрала юну героїню. Одягнена вона була у комбінезон, коротко пострижена. На груди їй почепили табличку ( КІМ – шпигунка). Тіло її довго не дозволяли поховати, його охороняли поліцаї. Пізніше односельчани її поховали прямо на місці страти. Тільки після війни тут побудували пам’ятник. Є версія, що дівчина належала до однієї з розвідувальних груп 6 і 12 армій і коректувала прорив цих армій із оточення в Уманському котлі.
13 березня 1944 року с.Лозувата і увесь Ульяновський район були визволені від німецько-фашистських загарбників . Визволяли дивізії 4,5і 7-ої ударної армії другого Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу – Конєва.

27 квітня 1945 року на підступах до Берліна повторив подвиг О.Матросова , наш односельчанин , Герой Радянського Союзу Маніта Архип Самійлович, який закрив своїм тілом амбразуру дзота, за що йому посмертно від 31 травня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Навіки в пам’яті нашій…
Архип Самійлович Маніта

Кулями прошита, димом оповита
Кров’ю захлиналась спалена земля.
Дуло кулемета наш земляк Маніта
У жорстокій битві серцем закривав…
Не дійшов додому, матір марно ждала,
Виглядала довго край села.
Десь там на могилах віхола співала
І розмову з вітром пошепки вела:
«Ти провідай, вітре, у ясную днину
Матерів Героїв й ніжно обійми.
Розкажи їм, вітре, як за Батьківщину
В бій ішли солдати, соколи-сини.
Прилітають вітри в наше Лозувате,
Обеліск Маніти обвіва теплом,
Будем пам’ятати, дорогий солдате…..
Є герої, що стали легендами…
Для кожного з нас Архип Самійлович Маніта був і залишається взірцем патріотизму, героїзму, відданого служіння Батьківщині.
Складна доля судилася герою…
Народився Архип в 1922 році в багатодітній родині. Після закінчення семирічки працював в колгоспі. Коли почалася війна, зостався з хворою матір’ю та двома сестрами в окупованому фашистами селі. Після визволення села був призваний до лав Радянської Армії. 22 березня 1944 року , Архип, склавши до речового мішка все необхідне, підійшов до колиски, де спав його син, двомісячний Сашко, і, обережно, щоб не розбудити, попрощався…
Служив у військах Третього Українського фронту. Перше бойове хрещення отримав в Молдавії, на річці Реут. З боями пройшов Румунію, Польщу. У Лозувату надходили листи. В останньому листі до матері Архип писав, що на чужій землі зустрів батька. Коротким був лист та радісним: «..Дві доби ми боролись за невеличке німецьке село. Важко було, фашисти чіплялись за кожен будинок, кожну вулицю, та ми перемогли і пішли далі. З усіх кінців пішли війська на Берлін. Смерть Гітлеру, капут! Якось я зупинився, щоб прикурити, попросив сірника у незнайомого солдата, а тут мене гукають: «Маніта, не відставай!» А солдат мені навздогін: «Постій, в моїй роті теж Маніта є !» Очам не повірив, коли побачив батька. Молодець тато, дві медалі «За відвагу» завоював. Та зустріч була недовгою. На війні ніколи говорити. Ось повернемось додому, тоді і поговоримо…»
І, навіть, не підозрював, що доля йому підготувала випробування, ціною в безсмертя. 23 квітня 1945 року відділення гвардії сержанта, командира стрілецького відділення 270-го стрілецького полку 89 стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту вело бої в районі Сілезького вокзалу в Берліні. То були моменти, яким судилося залишитися навічно в душі у кожного…
«Коли пішла в наступ піхота,- розповідав фронтовий друг Архипа Андрій Олексійович Воробйов, який проживає у Курській області, у листі до школярів,- німці пішли у наступ, відкрили такий вогонь, що довелось залягти на асфальті. Поруч з Архипом – єфрейтор Карпов, рядові Прокопенко і Воронов. Атака розпочалась, коли в повітря злетіли дві зелені ракети. На першому поверсі фашистів не виявилося. Маніта наказав Федорові Карпову і Керіму Рустамову піднятися нагору, а сам з рештою бійців вирішив спуститися у підвал. У підвалі переховувалися п’ятеро фашистів, які відкрили вогонь. Організувавши кругову оборону, обійшовши увесь підвал,Архип так і не знайшов ходу під площу, де залягли друзі. Командир взводу лейтенант П.М.Селезньов дав наказ подавити вогневу точку. Гвардійцям випала найтяжча місія – знищити ворожий дот,адже він був розташований посеред площі. Таке ж завдання виконувало відділення сержанта Ореховського, яке підтримувало воїнів Маніти у бою за другий та третій поверхи будинку. Поповзом, поступово наближається відділення до доту. Щоб відволікти увагу фашистів, Архип спрямовує своїх хлопців зліва і справа, а сам з Вороновим і Прокопенком – іде прямо. Воронов вирвався вперед і…. завмер. Перевалився на бік і заніс правицю з гранатою та вона розірвалася поруч. Перезирнулися хлопці, наче мовчки поклялися відомстити за смерть побратима. Поповзли далі… Далеко до амбразури, але спробувати треба. Кидок, ще один… Кулемет замовк. Подивився сержант у бік Прокопенка, а той поранений лежить… Батальйон піднявся в атаку. Але дот знову заговорив… Замислився Архип: « Як врятувати товаришів та виконати завдання? Як вибачитись перед загиблими товаришами, а перед матір’ю, Пелагією Никифорівною, перед дружиною Оленою, перед синочком Сашком?» Сержант напружився, на спині посунувся до амбразури. Перевалившись на бік, Архип відштовхнувся лівою рукою. Напівзігнувшись, кинувся до доту і впав на нього. Впав боком, щоб усім тілом закрити амбразуру… Він свідомо, ціною свого життя проклав шлях підрозділу.
23 квітня 1945 року вся територія Сілезького вокзалу була очищена від фашистів… Весняного травневого ранку прийшло в родину страшне горе: „Ваш син Архип Маніта героїчно загинув”. Не стало у Пелагеї Никифорівни двох синів .
Петро пішов на фронт добровольцем та пропав безвісти. Чоловік повернувся без руки і ноги…

Шляхами пам’яті…
На фронтах Великої Вітчизняної війни боролися 630 наших односельчан, 286 з них не повернулися додому, 224 героя нагороджені орденами і медалями.